Історія створення музею

                                      Саган Н.О.

                                      Україно моя. Ми бережемо пам'ять про подвиги твоїх героїв.-

 

                                     К.: Четверта хвиля, 2004.- 60 с.

 

Недалеко від старовинного міста Кременець, що на Тернопільщині, по Ямпільському шляху, обабіч асфальто­ваної дороги розвинулося невеличке село Плоске. В центрі його, перед будинком школи, в скверику стоїть монумент солдата, який скорботно схилився над братською могилою.

Тихо шумлять ялини, ніжно цвіте яблуня. На впоряд­кованих клумбах голубіють незабудки, шепочуться бар­висті тюльпани з рожевими трояндами.

Братська могила і пам'ятник над нею є не символічни­ми - тут насправді захороненні воїни, які загинули за виз­волення села в березні 1944 р.

Сюди звозили останки воїнів уже після закінчення війни, бо на фронті солдата хоронили там, де він загинув у бою. Маленькі могили були розкидані по всіх околицях села. Спочатку братська могила була просто насипана із землі, обкладена муравою й обсаджена квітами.

Перший пам'ятник біля братської могили було вста­новлено в 1951 році. В 1959 р. під час благоустрою шкільно­го двору тут впорядкували затишний скверик, посадили дерева, розбили клумби для квітів, а всю територію викла­ли тротуарними плитами.

Хто ж вони, ці герої-визволителі? Звідки родом? Де проживають рідні? Чи знають вони, де захороненні їхні бать­ки, сини, чоловіки, брати? Довго могила мовчала. Відпові­сти на ці нелегкі питання взявся директор Плосківської школи Назар Олексійович Саган, який тут почав працю­вати з 1956 року. Йому ж і належить ідея створення шкільного музею бойової слави, яку і почав здійснювати після завершення будівництва нового приміщення школи.

Із учнів старших класів був створений загін юних пошуковців, які працювали під девізом: «Невідомих героїв немає». Безпосереднім керівником цього загону була стар­ша піонервожата (організатор виховної роботи з учнями), а пізніше - вчителька біології Юркевич Кіра Георгіївна. Вона працювала в цій школі із 1961 по 1998 рік.

Спочатку збирали матеріали і відомості, які нам нада­ли із Кременецького районного військкомату, уточнили назви військових з'єднань, що визволяли Плоске і м. Кременець. А потім почали писати листи в Архів Міністерства оборони СРСР, в республіканські і центральні газети під рубриками: «Відгукніться, рідні», в архіви обласних військкоматів з метою уточнити адреси воїнів, які захороненні у братській могилі с. Плоске. Крок за кроком збирали сторінки літопису, сторінки безсмертних подвигів обо­ронців і визволителів Кременеччини.

Пройшло кілька років і ми вже встановили десятки раніше невідомих прізвищ, подарували багатьом сім'ям їхніх батьків, чоловіків, синів, братів, про місце захоронення яких вони до цього часу не знали. Почали надходити перші листи, а потім - незабутні зустрічі у школі біля братської могили.

У 1967 р. на могилі були встановлені перші цементні плити із викарбуваними іменами розшуканих полеглих воїнів. В цей же час у ту ж братську могилу було перезахоронено останки 17-ти воїнів, які загинули ще в липні 1941 р. А знайшли їх біля сусіднього села Катеринівки, де 14-та кавалерійська бригада під командуванням генерала Крученкіна вела жорстокий бій з ворогом. Пройшло багато років, поки вдалося встановити окремі імена цих захис­ників нашого краю.

У 1975 р. на відзначення 30-ти річчя Перемоги у Ве­ликій Вітчизняній війні були встановлені нові плити з до­повненими іменами розшуканих воїнів, а також був спо­руджений новий пам'ятник. Цей пам'ятник стоїть і до сьо­годні. Він виготовлений із білого цементу майстрами Тер­нопільської реставраційної майстерні пам'яток історії і ар­хітектури. Завідуючим майстернею в той час був Іван Іва­нович Толкачов. Скульптор - Віталій Млинко, архітектор - Іван Кізлик. Відливку пам'ятника робили тут же на місці, в будинку старого приміщення школи. Тут же виготовля­лися плити із дрібно молотого мармуру. На братській мо­гилі було встановлено 5 плит, на яких викарбовано 228 прізвищ. З них у 206 осіб було встановлено адреси, розшу­кано, де проживають їх рідні. Всі загиблі занесені до «Кни­ги Вічної Слави», де є фотографії бійців, їх біографічні відо­мості і адреси, де проживають їх родичі.

Щорічно приїжджають на святкування Дня Перемоги десятки гостей - рідних полеглих воїнів і ветеранів - учас­ників визвольних боїв за Кременеччину які ще залишили­ся в живих і проживають в різних містах і селах України та країнах близького зарубіжжя. Вони привозять і надсила­ють нам документи, фотографії, фронтові листи, сувеніри і пам'ятні дарунки для музею, особисті речі, а також землю з тих місць, де народилися герої. Рідні приїжджають, щоб вклонитися пам'яті своїх найдорожчих близьких людей і своїх бойових побратимів, захоронених у плосківській землі, щоб висловити глибоку вдячність спадкоємцям бать­ківської слави. Сльози їхньої скорботи і вдячності збуджу­ють у серцях плосківських школярів і жителів села жагу подальших пошуків невідомих ще героїв, викликають ба­жання бути схожими на них.

Разом з тим, хочу ще відзначити, що окремі батьки із ближніх областей приїжджали до Плоского ще одразу після визволення села, шукали своїх синів. Дружини розшуку­вали своїх чоловіків, діти - батьків. Вони розкопували ок­ремі солдатські могили. Адже їх родичів забрали до війська лише два місяці тому, після визволення населених пунктів і практично одразу, непідготовлених, кинули у бій. На хлоп­цях була домашня білизна і одежа, лише зверху була наді­та військова форма, бо була зима (107-ма стрілкова диві­зія, яка штурмувала м.Кременець, одержала поповнення із Житомирської і Вінницької областей). Про це розповіда­ли нам старенькі батьки полеглого юного воїна Григорія Бульби із селища Оратово, Вінницької області. Вони при­їхали сюди весною 1945 р. і шукали свого сина, щоб забра­ти і захоронити вдома. Але так і не знайшли. Він був їх єди­ною надією, думали, що догляне на старість.

Створення музею бойової слави я вважаю не тільки своєю заслугою, як його керівника і засновника, а як ре­зультат цілеспрямованої систематичної роботи всього ко­лективу вчителів і учнів. Велику науково-дослідницьку роботу в музеї проводила організатор виховної роботи Юркевич Кіра Георгіївна, а в даний час її справу продов­жує Шевчук Галина Касьянівна. Ентузіазм і старанність в оформленні експозиції музею проявили вчителі Ольга Вар-фоломіївна Саган, Леонід Іванович Каплун, Тетяна Сергі­ївна Каплун, Марія Іванівна Грабар, Марія Василівна Ро-манюк та інші. Всі вчителі, які в різні роки працювали в нашій школі, не стояли осторонь цієї важливої справи.

Активістами пошуковцями і екскурсоводами були учні старших класів, серед яких відзначимо Раїсу Антонович, Ганну Шевчук, Аллу Саган, Віту Стельмащук, Лесю Том­чук, Галину Ромашевську та інших. Вони у майбутньому стали педагогами і, працюючи в школі, постійно викорис­товують матеріали музею для виховання в учнів патріотиз­му і національної гордості за свій народ, любові до своєї рідної України.

Після завершення добудови школи було виділено при­міщення для музею. Оформлялася музейна документація і експозиція. До цього часу в школі був музейний куточок в окремій класній кімнаті. Винесено рішення сільської Ради і видано наказ по школі про відкриття шкільного музею бойової слави. Це сталося 14 квітня 1967 р.

Мета діяльності музею і головні завдання його роботи визначено Положенням «Про музей при закладі освіти системи Міністерства Освіти України». Музей працює на громадських засадах, будь-яке фінансування не здійснюється. Відповідно до  «Положення» проводиться облік експонатів і їх збереження, облік екскурсій і відвіду­вачів музею. Забезпечується планування роботи і облік проведених заходів. Заведена тека, де зберігаються виріз­ки з газет та журналів, в яких були публікації про музей. Прибирання і санітарний стан приміщень музею забезпе­чують самі учні.